Вечір
починається кількома акордами пісні ,,Червона рута”. Ведучі уже на сцені. Кожна їх репліка: чи
поетичні рядки чи проза – супроводжуються відповідними фото чи уривками
кінофільмів.
Голос
з– поза сцени. Указ Президента України ,,Про
присудження державних премій України імені Тараса Григоровича Шевченка 1994
року” : ,, Присудити Державну премію України імені Тараса Григоровича
Шевченка Івасюку Володимиру Михайловичу,
композиторові ( посмертно ) за видатний внесок у розвиток національного
музичного мистецтва” .
Читець
Я крик душі у
пісню переллю
І вихлюпну –
хай білий світ зомліє.
Хай знає : так
я боляче люблю,
Як тільки
пісня розказать зуміє. Мої
сліди на праведній землі
Коханій
перетворяться у порох,–
І буде пісня.
Розцвітуть жалі,
О, ця любов,
коли вже не до слів,
І квітне
забуття, немов тюльпани.
Співатиму, щоб
з болю світ зомлів,
І від
пісень–безсмертним хай він стане.
І хай завжди
від радощів тремтить,
А я свій
відчай змушу відступити,
О, ця маленька
відчайдушна мить-
Віддати душу,
в пісні залишити!
Вед. Червоної рути
у природі не існує. Вона, як і цвіт папороті, просто гарний міф. Вона –
квітка–уява, квітка–мрія, сенс людського життя: хоч як би там важко не було, а
жити треба, жити в пошуках своєї чарівної червоної рути. У кожного українця ця
квітка асоціюється з іменем Володимира
Івасюка, який свою червону руту знайшов і подарував її людям.
Вед. Володя прийшов
до нас ранньою весною, з першими пролісками, іскристим сліпучим сонцем. Його
Батьківщина – Буковина – мов великодня
писанка , розписана для душі на великодньому яйці. Мабуть, сам Господь Бог пильнує,
аби роками не переводилися її співочі діти. Дивовижно, але факт: хата Івасюків
збудована на тому місці, де колись була
садиба відомого українського письменника Сидора Воробкевича. Буковина
подарувала світові Дмитра Гнатюка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію
Ротару, Павла Дворського, Іво Бобула, Лілію Сандулесу, До речі, Ані Лорак народилася саме у хаті, де
до того жив Володимир Івасюк.
Вед. Уже в перші
години з’яви Володі на світ люди заподіяли йому зло: через недогляд лікарів
немовляті закапали очі не тим розчином. І якби не вчасна допомога, міг би стати
Володя ,,сліпим музикантом” чи
українським Бетховеном. Ось як про це згадує його батько.
Батько. ,,Розглядаю
сина і не тямлю себе від радості. Шукаю у ньому своїх рис. Але моя радість
тьмяніє: по личку уздовж носика прокладено дві чорні доріжечки. У голові
майнула думка, що син при своєму народженні заплакав чорними слізьми. Мені
страшно від цієї думки, відмахуюсь від неї,
мов від лютого шершня”.
Батько відходить убік, але не
йде зі сцени.
Вед. Цей випадок – то Божий знак, провісник
майбутньої долі, зла, завданого йому людьми. Одні не сприймали його творчість,
інші – заздрили його славі, третіх сердила його незалежність у судженнях і
поведінці. А багатьох його сучасників просто обурював той глибокий національний
дух, притаманний його пісням, дух, котрий пробуджував українство від
заколисуючих дифірамбів офіційної пропаганди.
Вед. Батьки
майбутнього композитора – і батько, і мати – філологи. Тож з раннього дитинства
у своїх дітях вони плекали любов до рідного слова, мистецтва, культури. Батько
, Михайло Григорович, поет, родом з Чернівеччини, мати – з Наддніпрянщини. Тому
Володимир виростав у повазі до непростої історії рідного краю.
Івасюк
належить до саме таких. Він був не завжди слухняним, але і середню. і музичну
школи закінчив з відзнаками. Золотої медалі не одержав через прикрий випадок.
На скрипці почав грати у 5 років, ще не вміючи читати і писати. Але до похвал
ставився стримано, розуміючи, що все дається лише тяжкою працею. Його
працелюбність вражала.
Батько.,,За порадою
вчителів ми віддали сина до Київської школи для обдарованих дітей при
консерваторії. Але незабаром змушені були його забрати, адже він приїжджав
додому на канікули із чорною від скрипки шиєю, бо грав по 6 – 7 годин на добу.”
Вед. Навіть друзі
часто порівнювали його з ,,електростанцією”, бо безперервно працював. Не завжди
писав музику, але завжди носив її у собі. Червона рута ще не розцвіла,
але лише пробивалася до сонця у його душі.
Вед. У середині 60 –их
років працює у Чернівцях слюсарем на заводі, і навіть там організовує хор,
вчиться в музичному училищі, вступає на прохання батьків до Чернівецького
медичного інституту, і там створює камерний оркестр, сольно , як скрипаль,
виступає на інститутських концертах, є
концертмейстером ансамблю пісні і танцю.
Перший його творчий псевдонім – Весняний, адже народився навесні. І ніби
передбачив час своєї смерті.
Вед. Талановита
людина – талановита у всьому. Шевченко – поет і художник, Леся Українка –
поетеса, художниця і музикант, композитор Бородін – ще й визначний хімік, письменники Чехов та
Вересаєв – прекрасні лікарі, напевне, тому що медицина і мистецтво – найгуманніші здобуття людства, які лікують
душу і тіло.
Вед. Про Володимира
Івасюка справедливо кажуть, що він дав крила українській естрадній пісні, вивів
її із провінційних закапелків на світові обрії, врятував її мистецьку гідність.
То був талант, який можна порівняти із могутньою рікою, яку живили сотні
джерел: українська музична класика, освячена живою водою народної пісні,
прекрасна природа і цікаві мешканці рідної Буковини. Із
особистих вражень народжуються пісні ,, Відлуння твоїх кроків”, ,,Аве Марія”,
,,Пісня буде поміж нас”. Після підйому із друзями на Говерлу, найвищу
гору Карпат, народжується пісня ,,Я піду в далекі гори”, яка і сьогодні звучить
дуже сучасно.
Пісня ,,Я піду
в далекі гори”.
Вед. Початок 1970
років став справжнім святом Івасюкової
музики. Адже тоді його пісні стали переможцями
Всесоюзного телевізійного конкурсу
,,Алло, ми шукаємо таланти”. А
найщасливішим для себе днем молодий
композитор вважав день 13 жовтня 1970 року, коли на всю Україну прозвучали
його ,,Червона рута” та ,,Водограй”.
Вед.
Згадує
Володимир Зінкевич, народний артист України, друг композитора: ,,Ті, чия юність
припала на 60–і роки, наші бабусі та дідусі, тоді ще молоді, юні, спраглі
якісної естрадної музики, пригадують, як весняним вихором, стрімким птахом
вилетіла в широкий світ Івасюкова ,,Червона рута”. Її прекрасна мелодія, ніби
самим народом написана, ... стала чи не найвищим проявом української естради,
що тоді лише зароджувалась”.
Пісня ,,
Водограй”.
Вед. Успіх його
пісень вилився у однойменний телевізійний фільм, у якому знялися тоді ще зовсім
молоді майбутні зірки, його друзі : Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь
Зінкевич. .
Вед. Згадує Софія
Ротару: ,, Успіх його пісень у тому, що він йшов до людей з непідробленими
почуттями, кожну ноту і кожен такт Володимир Івасюк збагачував щирістю свого
серця. Він був позбавлений пихи, зарозумілості, заздрощів. Я не чула жодного
разу, щоб він неприхильно висловився про когось із сучасних поетів,
композиторів. Творче спілкування з Володимиром Івасюком було святом для виконавців
його пісень, і я зазнала того свята”.
Пісня у
виконанні Софії Ротару.
Вед. Усім цікаво,
як народжувалась пісня ,,Червона рута”.
Мало хто знає, що до своєї рути Володимир Івасюк ішов три роки. Ми вже згадували, що у природі такої
квітки не існує. Для композитора цей образ був хвилюючою
знахідкою, одкровенням. Майже три роки блукав митець гірськими стежками,
шукаючи ключ до загадкового поняття ,,червона рута”. У народних переказах вона постає як
чар–зілля, яке є символом вічного і чистого кохання.
Вед. Перша
поява пісні у ефірі – це сенсація. Її
співають діти і дорослі, студенти і солдати, робітники та інтелігенція. Її
співають в усіх куточках величезного Радянського Союзу, вона не знає кордонів і
звучить в Європі, Америці, Канаді. Пісня дала поштовх не лише творчості Івасюка, з’являється багато молодих
україномовних виконавців. Вони переконливо довели, яких успіхів можна досягти в
мистецтві, якщо позбутися стереотипів, інтриг, заздрощів, недоброзичливості.
Без Івасюка, можливо, не було б сучасної
української естрадної пісні.
Пісня
,,Червона рута” ( підхоплюють усі).
Вед. Львівський
період творчості композитора був дуже плідним і творчому, і у житейському
плані. Він вступає до консерваторії,
закінчує четвертий курс медінституту, бо з
Чернівецького медінституту його виключили, знаходить нових друзів. І –
праця, праця, праця. І нові пісні – ,, Я – твоє крило,” ,,Два перстені” ,
,,Мальви”, ,,Пісня буде поміж нас”,... Починається міжнародне признання його
творчості.
Вед. Пісні ,,
Водограй” та ,,У долі своя весна” перемагають у Болгарії на Міжнародному
фестивалі у місті Сопот.
Вед. Але як не
дивно, пісня одних об’єднує, утішає, а
інших дратує. У титрах багатьох
театральних вистав, до яких писав музику Володимир Івасюк, прізвища композитора
навіть не згадувалось. Постановка Львівського театру ім.. М. Заньковецької за
романом О. Гончара ,,Прапороносці”
була удостоєна Шевченківської премії – і ні згадки про автора музики.
Івасюка висувають на здобуття кількох премій, але Львівський обком
Комуністичної партії забороняє посилати документи митця до Києва.
Вед. Не хотіли
чиновники у Львові офіційно визнавати творчість композитора. Зовні молодий Івасюк не турбувався цим, хоч у
глибині душі боліло. Його визнав народ.
У Москві випустили його підсумкову платівку–гігант, вийшла перша книга його
пісень. Володимир створює музичні п’єси, романси, балади. Авторами слів до його
творів є прекрасні українські поети–піснярі Юрій Рибчинський, наші львів’яни
Ростислав Братунь, Богдан Стельмах,
Роман Кудлик. Здавалось би, попереду – вічність.
Вед. Музика – не
єдине обдарування молодого композитора. Він чудово малював, володів
кінокамерою. І ще один не дуже відомий факт. Івасюк був і Поетом з великої
літери. До найпопулярніших своїх пісень,
які ми сьогодні згадали, він писав не лише
музику, але й вірші.
Вед.,,Зіркова
хвороба” оминула Володимира Івасюка, хоча слава прийшла до нього у 20 років. А
з нею і трохи краще матеріальне становище молодого таланту? Чи багато у нас
молодих, талановитих, небідних, без зіркового комплексу людей, які мають тисячі
шанувальників? Можливо , це і стало
причиною недоброзичливого ставлення до композитора? А можливо, через відмову
Івасюка вступити до Комуністичної партії.
Вед. Його гостро
критикував львівський композитор Кос
–Анатольський, якого Володимир
дуже шанував. Той буквально
ненавидів молодого митця, всіляко намагався принизити його, зробив усе можливе,
щоб Івасюка відрахували з консерваторії. А Платон Майборода сказав на з’їзді
композиторів: ,,Івасюк – це ганьба нашої музики”. Учителі заздрили своєму
учневі.
Вед. Його
ненавиділи чиновники від культури, не
могли вибачити йому популярності, успіху, його громадянської позиції. Володя
творив чесно і віддано, він уже вписав , як зумів, свою сторінку в історію України. Перед ним був увесь світ, але офіційний Львів
мовчав. Мабуть, через це за місяць до своєї загибелі Івасюк писав: ,, Як тільки
одержу диплом, одразу ж переберусь зі Львова до Чернівців або до Києва. Ноги
моєї у Львові більше не буде”.
Вед. В останній рік
свого життя композитор став мовчазним, зосередженим, і як завжди, багато працював. Всі розуміли,
що він готує себе до творчості у великих музичних формах. Богдан Ступка, тоді
ще актор Львівського драматичного театру ім. Заньковецької, аж заплакав одного
разу, прослухавши одну з його пісень і сказав для того часу нечувану,
недозволену річ про те, що Івасюкові пісні за духом близькі до пісень
Українських Січових Стрільців, про яких тоді ще не говорили вголос.
Вед. Красиве
обличчя, дивовижно блакитні очі, інтелігентність, скромність і навіть
сором’язливість – таким його запам’ятають. 24
квітня 1979 року Володя повернувся із Хмельницького, де був членом журі
пісенного конкурсу. Ніщо не віщувало біди. Йому зателефонували, опівдні він
пішов до консерваторії – і більше його не бачили .
Вед. Про його
смерть ходили різні чутки, а швидше плітки. Основна версія слідства – смерть
через самоповішання. Тіло було знайдене майже через місяць у Брюховецькому
лісі. Говорили, що він був психічно
виснаженим, говорили про нещасливе кохання. Але усі версії були ,,притягнуті за
вуха”. Слідчі навідріз відмовлялися від інтерв’ю, прикриваючись таємницею
слідства. Судмедексперти кілька разів змінювали результати експертизи. Кого ж
тепер бояться судді та прокурори? Власної совісті? Мук сумління? Людського
осуду?
Я був у тому
лісі, що під Львовом.
Колега давній
показав мені.
Дерева не
озвалися на слово,
Немов заснули
в летаргічнім сні.
У мовчазній
присутності усіх
Учинено такий
жорстокий гріх –
Людьми тут
закатовано людину
За пісню, що
єднала Україну.
Дуби не знали,
де його схопили
І звідки на
машині привезли.
Запам’ятали
тільки погляд злий
Того, хто
вдарив...Потім інші били.
Дуби не знали
слів людської мови,
Щоб передати
жахи тих хвилин,
Як в
муках гинув чийсь красивий син,
Як
збиткувалися гієни змови.
Було у тім
достоту щось звірине,
Так наповзає
бруд на діамант,
Бездари так
ненавидять талант,
Так дикуни
ненавидять людину.
Дерева мліли.
Що це? Судний день?
І морщились, і
корчились від того,
Бо поміж них
нема такого,
Щоб свій свого
– ніколи і ніде.
Ви думали, що
вже і поготів?
Івасюковій
пісні вже не жити?
Щоб пісню вбити, треба всіх убити.
А на усіх не
вистачить катів.
Висновки
Життя та творчість Володимира
Івасюка – благодатна криниця, втамувати спрагу з якої може ще не одне покоління
українців. Це вдячний матеріал і для учителів літератури, і для істориків, і
для викладачів музики тощо.
Його музика – на всі часи і не потребує пояснювальних чи вибачальних інтонацій. Так ,
як і творчість Шевченка, Шекспіра, Чайковського ... Забудуться ті, хто
паплюжили їх і вишукували негатив у їх житті...
Відлуння їхніх кроків не згасне
ще довгі-довгі роки ...
Немає коментарів:
Дописати коментар