"Язик до Києва доведе": звертаємось до незнайомих

                Для багатьох з нас  часто буває важко віднайти необхідну форму звертання до незнайомої людини, коли ми знаходимось у скрутній для нас ситуації , наприклад, у невідомому нам місці чи у незрозуміло яку годину доби тощо. 

              Чіплятися до незнайомих на вулиці, в магазині чи в транспорті — не є свідченням великої вихованості, та часом нема іншого виходу: в чужому місті, районі тощо.                 Варто пам'ятати, що перехожі не прагнули зус­трітися з вами — вони міркували про свої справи, мрія­ли про щось... А тут — ви. Треба хоча б не зіпсувати настрою нашому випадковому співрозмовникові. А якщо вдасться — вищий пілотаж! — розвеселити його, зробити приємність. Хоча б посмішкою, чемним звер­танням, щирою подякою.  

           Чемне звертання — це, зокрема, називання не­знайомої людини: пане, пані, шановний, шановна, доб­родію . 

          Отже, слід спершу

придивитися до незна­йомця — чи не надто він заклопотаний, сердитий. Чи не біжить кудись на четвертій швидкості? Сло­вом,чи готовий він до несподіваного спілкуван­ня. Така готовність (привітний чи нейтральний вираз обличчя, розмірена хода, близький до вашого вік тощо) — необхідна умова вашого успіху.

         До речі, чи часто до вас самих звертаються з проханням  щось пояснити? Якщо ні — потренуйтеся перед дзеркалом, «зробіть обличчя» — приязне, привітне і принаймні нейтральне. Не варто дивитися на людей вовком, доки вони нічого поганого вам не зробили. 

           Зупиняти співрозмовника слід лише словом, поглядом, посмішкою (а не смикати за рукава, бити по плечах чи хапати за руки). Для таких розмов може знадобитися весь ваш запас «чарівних слів» — мовних формул ввічливості: будь ласка, прошу, пробачте, дя­кую тощо.