Джентльмени є?

У Радянському Союзі вважалось, що головне  - не зовнішня, а внутрішня культура,  духовне багатство людини. Але ж у переважній більшості випадків від людини вимагається саме зовнішня культура: у транспорті, в магазині, в театрі...

Одна з журналісток, яка не хотіла називати свого імені, так написала тоді у одній з центральних газет: ,, Ніяка, навіть найвища моральність не підкаже, як правильно і красиво їсти зелений горошок”. Погодьмося з тим твердженням, адже не дуже приємно сидіти у кафе поруч із людиною, яка чавкає, плямкає, бруднить усе і усіх навколо себе, бо не знає, як користуватись ножем, штовхає вас ліктями та смачно колупається у зубах.

 Деякий час юнаки у 70-их роках 20 сторіччя з особливим шиком носили значки ,,Свободен от рукопожатия”, а дівчата обурювалися, коли їм подавали пальто.

 Англійці і нині жартують: ,,Справжній джентльмени навіть  наодинці одягається до обіду у відповідний костюм і кладе у чай шматочки цукру лише відповідними щипцями”.

З цього приводу згадується  сучасний анекдот, швидше сумний, ніж веселий.
 У салон трамваю зайшла жінка з важкими сумками. Усі сидячі місця були зайняті чоловіками. Вони ніби й не помічають її. Вона скрушно хитає головою, промовляючи стиха : ,,Нема тут джентльменів: ніхто не уступить місця жінці”. На ці слова піднімає голову п’яненький чоловік і з гідністю відповідає: ,,Джентльмени є, а от вільних місць немає”.

Отже, зовнішня культура – це продовження культури внутрішньої. Людство любити легше, ніж окремо взяту людину.  Інколи псевдокультурні люди не поступляться інвалідові нижньою полицею у купе поїзда. Ліна Костенко писала з жалем :

                      Ми лицарі.

                      Цілуєм жінці руку.

                      А хто поможе їй торби нести?