
У Радянському Союзі вважалось, що головне
- не зовнішня, а внутрішня культура,
духовне багатство людини. Але ж у переважній більшості випадків від
людини вимагається саме зовнішня культура: у транспорті, в магазині, в
театрі...
Одна з
журналісток, яка не хотіла називати свого імені, так написала тоді у одній з
центральних газет: ,, Ніяка, навіть найвища моральність не підкаже, як
правильно і красиво їсти зелений горошок”. Погодьмося з тим твердженням,
адже не дуже приємно сидіти у кафе поруч із людиною, яка чавкає, плямкає,
бруднить усе і усіх навколо себе, бо не знає, як користуватись ножем, штовхає
вас ліктями та смачно колупається у зубах.
Деякий
час юнаки у 70-их роках 20 сторіччя з особливим шиком носили значки ,,Свободен
от рукопожатия”, а дівчата обурювалися, коли їм подавали пальто.
Англійці і нині жартують: ,,Справжній джентльмени навіть наодинці одягається до обіду у відповідний
костюм і кладе у чай шматочки цукру лише відповідними щипцями”.
З цього
приводу згадується сучасний анекдот,
швидше сумний, ніж веселий.
У салон трамваю зайшла жінка з важкими сумками. Усі сидячі місця були зайняті чоловіками. Вони ніби й не помічають її. Вона скрушно хитає головою, промовляючи стиха : ,,Нема тут джентльменів: ніхто не уступить місця жінці”. На ці слова піднімає голову п’яненький чоловік і з гідністю відповідає: ,,Джентльмени є, а от вільних місць немає”.
У салон трамваю зайшла жінка з важкими сумками. Усі сидячі місця були зайняті чоловіками. Вони ніби й не помічають її. Вона скрушно хитає головою, промовляючи стиха : ,,Нема тут джентльменів: ніхто не уступить місця жінці”. На ці слова піднімає голову п’яненький чоловік і з гідністю відповідає: ,,Джентльмени є, а от вільних місць немає”.
Отже, зовнішня культура – це продовження культури внутрішньої. Людство
любити легше, ніж окремо взяту людину.
Інколи псевдокультурні люди не поступляться інвалідові нижньою полицею у
купе поїзда. Ліна Костенко писала з жалем :
Ми лицарі.
Цілуєм жінці руку.
А хто поможе їй торби нести?
Немає коментарів:
Дописати коментар